Вже три хвилини дзвонить телефон,

Вже три хвилини дзвонить телефон,

А я боюся трубку підіймати…
Це дзвонить побратим коханого мого,
Вони разом на схід йшли воювати.

Вже тиждень як коханий не дзвонив,
Вже тиждень я не сплю і плачу,
А раптом він… жену цю думку – Ні!
Він не повинен! Ще не час йому вмирати!

Сім днів тривали довше ніж віки,
Ввімкну новини – «Поновились канонади…»
А він мовчить… Чого чекать мені
Війна ж уміє людям горе роздавати…

І тут дзвінок, і зразу в горлі ком…
Як номер друга – це біда у хату!
Боюсь, що як скажу просте «Алло…»
Почую тихе: «Вже нема кого чекати…»

А раптом ні! А раптом ще живий!
І треба що в лікарню передати,
Чи може дзвонить то сам він мені!
Але я ще боюсь цю трубку підіймати…

«Алло..» і миті розбиваються на вічність,
Стоп-кадр у фільмах - то ніщо!
Ще скільки горя принесе нам, українцям,
Ця неоголошена ніким війна-АТО!
26.03.2017

Світлана Пазиченко ©
#вірші #війна-#Ато #С_Пазиченко