Як там кажуть, з такими луганчанами не соромно жити в одній країні Тоді це про нього.

Як там кажуть, з такими луганчанами не соромно жити в одній країні Тоді це про нього.


Подивіться, які люди захищають нас. Познайомьтесь з чоловіком, для якого не існувало ніяких ЛНР, а була лише його рідна земля, Луганщина, у складі держави Україна.

Андрій Юрійович Меркулов (позивний Дюз) народився 22.06.1979 року у місті Ровеньки Луганської області. Мешкав у селі Сутоган Лутугінського району, а у 2012 році переїхав до села Миколаївка Дніпропетровської області.

Після закінчення 8 класів школи у Сутогані вступив до будівельного технікуму, де отримав фах "муляр - штукатур". Строкову службу проходив у Криму.

Після демобілізації почав працювати на шахті.

Здавалося б, що депресивний та занедбаний у ментальному плані регіон мав би накласти свій відбиток на душу чоловіка, але замість покірного сірого існування та підтримки путіних - референдумів, у Андрія Юрійовича був гострий розум, чисте та неотруєне пропагандою серце.

У серпні 2014 року на війну вирушив його батько, а коли той повернувся через рік, Дюз сказав: "Тату, чого ти, а не я, тепер моя черга", та теж відправився битися за землю своїх пращурів. Після закінченя терміну служби два рази підписував контракт на півроку, останій мав закінчитися у травні цього року.

А взагалі, він хотів бути на пожиттєвому контракті або, принаймні, до того часу, як скінчиться війна. "Буду стояти до останнього", казав він батькові.

Солдат, кулеметник батальйону охорони (колишній 39-й окремий мотопіхотний батальйон "Дніпро-2") 55-ї окремої артилерійської бригади.

Через свій військовий досвід Андрій Юрійович мав неабиякий авторитет серед побратимів, він завжди піклувався про більш молодих. За тиждень до фатального дня потрапив до госпіталю, але втік звідти незабаром до своїх, коли йому подзвонили хлопці та сказали, що їх дуже почали накривати вогнем.

Загинув у ніч на 19 лютого в районі міста Авдіївка Донецької області внаслідок обстрілу наших позицій.

Похований 21 лютого в селі Миколаївка. У нього залишилися батько, брат та син.

Не соромно жити поруч із такими луганчанами. Більш того, такими людьми треба пишатися. Людьми, які вирішили стояти до останнього, яких надихала на це любов до Батьківщини, що наповнювала їхні серця з кожною пульсацією вен.